Короткий опис (реферат):
Статтю присвячено особливостям утворення та розвитку революційних військових судів Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Встановлено, що з поглибленням загальнодержавної кризи в УНР на порядок денний було висунуто питання стосовно поновлення практики надзвичайних судів. Вони розглядали справи про вбивства, пограбування, підпали, зґвалтування та розбійні напади.
З’ясовано, що існування надзвичайних судів передбачалось також і Статутом Української народної армії, затвердженим 17 грудня 1917 р. Статут визначав і самі військові суди, і деякі види військових злочинів: відмова від виконання наказу, пияцтво, азартна грошова гра, запізнення на службу тощо. Крім того, визначено, що до складу суду входили два представники від місцевих громадських організацій і чотири – за призначенням губернського коменданта: два старшини, козак і військовий діловод-юрист. Окрім них, призначалось ще й по запасному судді від кожної із названих верств на випадок вибуття або усунення будь-кого із суддів.
Виявлено особливість, що суд формувався відразу після скоєного злочину і повинен був приступати до розгляду справи не пізніше, ніж через десять днів після цього, а діяв він при управлінні найближчого до місця злочину повітового коменданта. З’ясовано, що засідання суду переважно були усними та публічними. Однак у випадках, коли суд вважав, що відкрите засідання ображає моральне чи релігійне почуття потерпілого або ставить його в тяжке становище, судове засідання здійснювали за зачиненими дверима.
У статті обґрунтовано, що в повному обсязі в Україні діяла постанова Тимчасового уряду від 6 липня 1917 р., яка передбачала позбавлення волі терміном до трьох років за публічні заклики до вбивства, розбійництва, пограбування, погромів та інших тяжких злочинів, а також до насильства над будь-якою частиною населення. Також зазначено, що, попри ті всі недоліки розвиток судового процесу в УНР зазнав прогресивних змін. Починаючи з весни 1917 р., в українському судочинстві поширилися такі загальнодемократичні принципи, як презумпція невинності людини, що перебувала під слідством, рівності сторін у судовій справі, відсутності станових або національних привілеїв, обов’язковість попереднього слідства в кримінальних справах.
