Аннотации:
Стаття присвячена аналізу ленних відносин як елементу державного устрою та зовнішньополітичних відносин Польського королівства, а з 1569 р. Речі Посполитої в Ранній Новий час (XVI–XVIII ст.). Розглядаються три групи ленно залежних від Польщі держав (квазідержав, територій). Перша група (Молдавське, Прусське князівства) вирізнялася тим, що ленні взаємовідносини були встановлені на обопільно вигідних умовах. У подальшому ці відносини розвивалися у напрямку розширення прав васала й звуження – сюзерена. Друга група (Мазовецьке, Освєнцімсько-Заторське князівства) характеризувалася поступовим посиленням ленної залежності аж до факту включення їх до складу Польського королівства / Речі Посполитої на правах типових територіально-адміністративних одиниць зі збереженням (як правило, тимчасовим) правових і діловодних відмінностей. Деякі з ленних володінь Польсько-Литовської держави, як Князівство Курляндії і Семігалії, займали посереднє місце між першою і другою групою. Такі лени формально до кінця існування Речі Посполитої залишалися в її складі, але фактично зберігали всі свої особливі риси устрою й поступово переходили під контроль сусідніх «великих» держав. Третю групу в статті названо гібридними ленами (Смоленщина та Сіверщина), оскільки адміністративно їх максимально адаптували до устрою Речі Посполитої, тоді як у їх внутрішній організації повністю домінувало класичне ленне право. Здається, що метою їх створення стала необхідність територіального підкріплення статусу королевича Владислава Вази як московського царя. Встановлено, що у XVIII ст. ленні відносини Варшави й юридично залежних територій втратили фактичний зміст, а ігнорування польсько-литовського суверенітету доповнювався втручанням сусідніх держав у внутрішні справи Речі Посполитої. І в розвитку цього процесу ленні території виявилися першочерговими жертвами.
