Аннотации:
У статті описано процес еволюціонування розуміння явища інвалідності на прикладі її моделей (моральної, медичної, благодійної, соціальної та правозахисної) з характеристикою відповідних історичних умов. Приділено увагу розвитку підходів до розуміння поняття «особа з інвалідністю» в національному законодавстві з часів здобуття незалежності й дотепер.
В Україні переважає медична модель інвалідності, після ратифікації Конвенції застосовувану в нашій державі модель швидше можна назвати змішаною, адже державній політиці щодо соціальної і правової захищеності людей з інвалідністю властивий як аспект матеріального забезпечення, так і створення умов для самореалізації, участі в житті суспільства та низка інших аспектів.
Розвиток інституту інвалідності пройшов етапи від відторгнення до всебічної підтримки. Водночас він не є кардинально взаємозалежним з історичними періодами, оскільки ті чи інші характеристики перелічених вище моделей інвалідності досі можна прослідкувати в державних політиках.
Відповідним чином на теренах нашої держави розвивалося й поняття «особа з інвалідністю».
Відзначено, що у 2011 році процитоване визначення було гуманізовано з акцентом на обов’язок держави
створювати умови для рівноправності людей з інвалідністю та забезпечувати їм соціальний захист. Зокрема в розумінні Закону того часу й до тепер особою з інвалідністю вважається особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.
Зазначено, що внаслідок певної життєвої ситуації кожна людина може отримати травму, захворювання тощо, що спричинить виникнення досвіду, пов’язаного з порушеннями здоров’я і відповідно – інвалідністю. У результаті можуть виникнути проблеми, з якими доводиться стикатися людям з інвалідністю, серед яких: бар’єрність зовнішнього середовища, брак доходів для придбання лікарських засобів, недоступність певного виду послуг (медичних, реабілітаційних тощо). Отже, «інвалідність» може торкнутися кожної людини. Тому, державна політика щодо правової і соціальної захищеності людей з інвалідністю, практика її реалізації та відношення до таких осіб з боку суспільства повинні бути демократичними й гуманними, відповідати інтересам людей з інвалідністю з урахуванням кращого
міжнародного досвіду.
