Аннотации:
Стаття присвячена дискреції у застосуванні норм фінансового права, яка є широким за обсягом поняттям, що охоплює дискреційне правозастосування в митному, податковому праві тощо.
Автор аналізує новітні доктринальні підходи та наводить ознаки такої дискреції зумовлювальної природи: момент виникнення, існування конкретних підстав, неоднозначне нормативне регулювання; змістової природи: винятковість; динаміку інтерпретації; гарантійну спрямованість системи соціальних і правових засобів і заходів, яка встановлена та функціонує у суспільстві; завершальний характер; процедурної природи: особливий процесуальний порядок реалізації, наявність алгоритму юридично значущої діяльності суб’єкта правозастосування; додержання правових принципів; неухильне дотримання основних вимог до правозастосовного рішення (законності, доцільності, обґрунтованості та справедливості); мисленнєво-аналітичної природи: аналіз нормативно-правових приписів суб’єктом правозастосування, застосування аналогії закону та права; множинність варіантів рішень; суб’єктивної природи: існування спеціальних суб’єктів як учасників відповідних суспільних відносин; матеріально-установчу та статичну складові
частини щодо усталеного особистісного підходу до правозастосування конкретної норми права, самостійне, вільне прийняття рішення відповідно до конкретного життєвого випадку; соціально-психологічний механізм, що охоплює
професіоналізм, внутрішнє переконання та творчі здібності суб’єкта правозастосування.
Приділено увагу запропонованим критеріям до розуміння ознак дискреції у застосуванні норм фінансового права, які дозволяють виокремити такі визначальні сутнісні характеристики цієї юридичної категорії, що визначають її природу: підстави; обмеженість моделі правомірної альтернативної поведінки на підставі закону; прагматичний вимір ефективності правозастосування; розумний баланс між публічним і приватними інтересами суб’єктів правозастосування.
Розкрито релевантну практику Верховного Суду щодо розуміння сутності дискреції у застосуванні норм фінансового права як такої, що надає відповідний ступінь свободи у прийнятті рішення, тобто у межах, які визначені законом, коли суб’єкт має можливість самостійно (на власний розсуд) обирати один із кількох варіантів рішення. Розглянуто забезпечення відповідності практики застосування норм фінансового права критерію «інтереси-цінності», унаслідок чого формується належний рівень правосвідомості та правової культури в об’єктивному вимірі дискреції.
Автор досліджує принцип стабільності, котрий випливає з необхідності забезпечення правової визначеності та має загальне значення у регулюванні правовідносин, ураховуючи обґрунтовані «законні очікування» особи.
