Аннотации:
Наукова стаття присвячена вивченню актуального питання про сутність та місце в системі цивільного правового механізму зобов’язань щодо захисту порушеного суб’єктивного права особи. У роботі зроблений акцент на аналізі темпоральних аспектів застосування різних захисних інструментів як самою особою, чиє право порушене, так і державними юрисдикційними органами – судами. Саме на останні законом покладено функції застосування примусу до неналежних учасників матеріального обороту в суспільстві. Своє дослідження автор ґрунтує на принципово
і послідовно обстоюваній ним тезі, за якою право на позов є окремим від регулятивного цивільного права охоронним повноваженням особи. Це проявляється в абсолютно відмінних та не притаманних регулятивному стану відносин
обсягу повноважень кредитора й обов’язків боржника, який у даному разі виступає в іпостасі порушника. Віритель набуває права як самостійно (за допомогою заходів оперативного впливу), так і за допомогою суду примусити боржника до припинення порушення й усунення наслідків порушення, зокрема і компенсування завданої шкоди. Боржник повинен виконати таку вимогу, і не лише, коли вона пред’являється в судовому порядку, а й добровільно. Значна увага у статті присвячена проблематиці розмежування охоронно-правових заходів за різних видів цивільних правопорушень.
У цьому контексті вивчено зміст захисного відношення в разі порушення абсолютних прав та визначені його відмінності від зобов’язального правопорушення. Розглянуті правові наслідки недотримання речового й інших подібних прав суб’єкта (наприклад, такого, що реалізується шляхом учинення неодноразових дій). Встановлено, що, на відміну від зобов’язальних відносин, здебільшого порушення не припиняє регулятивне речове право, воно може існувати протягом установленого часу своєї дії поряд із правом на захист (позовне домагання) або навіть після його здійснення. Така специфіка абсолютних цивільних відносин зумовлена особливостями їх регулювання. Адже здійснення такого суб’єктивного права відбувається переважно не шляхом вимагання відповідної належної поведінки від конкретної зобов’язаної особи, а шляхом самостійної реалізації можливостей, закладених у праві самим його носієм. То здійснюється активною поведінкою уповноваженого
