Abstract:
статті досліджено суб’єктивну сторону складів злочинів, передбачених статтею 342 та статтею 345 КК України. Аргументовано, що опір та погроза як злочин з формальним складом можуть бути вчинені лише з прямим умислом. Його інтелектуальний момент характеризується усвідомленням суспільної небезпеки посягання, яке включає розуміння винним двох обов’язкових моментів: по-перше, опір вчиняється саме представникові влади, працівникові правоохоронного органу, державному виконавцю, члену громадського формування або військовослужбовцеві, по-друге, ці особи перебувають при виконанні покладених на них законом функцій. Вольовий момент полягає у бажанні винного перешкодити виконанню потерпілим своїх обов’язків. Визначено, що під час вчинення кримінального правопорушення у вигляді погрози вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків суб’єкт злочину передбачає, що оскільки вчинювані ним дії є суспільно небезпечними, то вони можуть потягнути певні негативні зміни, пов’язані із заподіянням шкоди суспільним відносинам, що забезпечують охорону професійної діяльності працівників правоохоронних органів. З’ясовано, що на практиці, як правило, або формально
зазначається, що особа, яка вчинила кримінальне правопорушення діяла умисно (без уточнення виду умислу), або визначається, що умисел суб’єкта кримінального правопорушення є прямим, проте детально не розкриваються причини такого умовиводу. Зроблено висновок, що суб’єктивній стороні складу злочину, передбаченого частиною 4 статті 345 КК України, притаманна виключно умисна форма вини. Здебільшого вона виражається у вигляді прямого умислу, проте іноді (якщо діяння виражається у вчиненні організованою групою погрози вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна щодо працівника правоохоронного органу, а також щодо його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків) допускаємо можливість того, що умисна
форма вини може бути виражена у вигляді непрямого умислу.
