Аннотации:
У статті з’ясовано, що особливістю діяльності адвокатури у другій Польській республіці була певна хаотичність її устрою, обумовлена її формуванням із територій, що входили до складу трьох різних держав із власними правовими
системами. Це відбилося на адвокатурі, яка існувала на українських землях, що у міжвоєнний період входили до складу Польщі. Так, адвокатура на українських землях до 1932 року фактично функціонувала у двох різних правових режимах.
Після відновлення польської держави австрійське законодавство про адвокатуру продовжувало діяти для Галичини до 1932 року. Відповідно до Положення про адвокатуру 1868 року, адвокатські палати складалися з усіх адвокатів, внесених до списків, які проживали на території відповідної палати. Адвокатські палати здійснювали свою діяльність частково безпосередньо через свої пленарні збори, частково через комісію адвокатської палати. Визначено, що адвокати із Закарпаття, об’єднані в рамках «Союзу адвокатів Підкарпатської Русі» (з кінця 1938 року – «Союз адвокатів Карпатської України»), протягом усього часу існування Чехословаччини, вживали всіх можливих заходів для законодавчого вирішення питання про створення на території тодішнього Закарпаття окремої адвокатської палати, в чому полягає
їх роль та заслуга в процесах організаційно-правового розвитку адвокатури на Закарпатті. Досліджено правове становище адвокатури на етнічних землях України у складі Чехословаччини та Польщі. Відзначено, що законодавство, яке регулювало питання діяльності адвокатів того часу, було досить прогресивним та визначало не тільки основні правові підстави діяльності адвокатів, але й порядок дисциплінарного провадження щодо адвокатів. Наголошено на тому, що престижність адвокатської діяльності та існування відповідного законодавства на етнічних землях України у складі Чехословаччини привели до швидкого зростання кількості адвокатів. Зроблено висновок, що адвокатура у Польщі у міжвоєнний час частково формувалась на засадах адвокатського самоврядування, в останнє передвоєнне десятиліття посилилися тенденції до втручання держави у діяльність адвокатури, посилення впливу на неї виконавчої влади (через контроль з боку міністра юстиції, участь призначених президентом осіб у діяльності головної адвокатської ради).
