Abstract:
У статті обґрунтовано, що в сучасному світі пропаганда війни продовжує мати серйозний вплив на мир і безпеку людства в епоху демократії, і мало що дозволяє припустити, що в майбутньому її використання зменшиться.
Автор відзначає, що науковцями проаналізовано дуже мало джерел міжнародного права, що забороняють пропаганду війни, тоді як правозахисники та неурядові організації приділяли мало уваги потенціалу, який вони представляють для
реалізації мети миру.
Досліджено, що в міжнародній правовій практиці є випадки, коли автори та безпосередні виконавці пропагандистських акцій притягувались до відповідальності за злочини проти людяності. У проаналізованих судових рішеннях акцентовано увагу, що пропаганда мала як посилюючий, так і стимулюючий ефект. Проаналізовано, зокрема, рішення у справі Нахімана, що вважається «найважливішим рішенням щодо законів про підбурювання в контексті міжнародного кримінального права після рішення Нюрнберзького трибуналу.
Зауважено, що сучасні міжнародні кримінальні трибунали слідують прикладу військових трибуналів Другої світової війни. Однак поширеність пропаганди в судових рішеннях міжнародного кримінального судочинства часто не відповідає доказовій основі, представленій обвинуваченням у конкретних судових процесах, що ускладнює доведення причинності, причинно-наслідкового зв’язку пропаганди в ході таких судових процесів.
У судових рішеннях акцентується увага на необхідності елементу actus reus – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи бездіяльність); щодо причинності, то сторона обвинувачення має довести, що дії особи були
закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків.
Автор зауважує, що притягнення до міжнародної відповідальності стало можливим лише після того, як було доведено причинно-наслідковий зв’язок (як, зокрема, у справі Нахімана між сюжетом RTLM та масовими вбивствами представників народності тутсі ополченцями, підбуреними на такі дії.
