Abstract:
Досліджуються конституційні засади адміністративно-договірної компетенції суб’єктів владних повноважень.
Дослідження проводиться на прикладі явно виражених у законодавстві повноважень органів місцевого самоврядування щодо укладання договорів із визначеного Конституцією кола питань. Конституція визнає певну договірну правосуб’єктність за органом місцевого самоврядування для виконання спільних проектів або спільного фінансування підприємств, організацій і установ.
На авторську думку, це найбільш достовірний і беззаперечний випадок адміністративно-договірних повноважень. Дані повноваження найбільшою мірою подібні до класичного міжгалузевого розуміння підстав укладення договору як єдності волі і волевиявлення сторін. Зокрема, обидва суб’єкти вступають у договірні відносини на підставі взаємної згоди. Жодна законодавча норма не змушує їх укладати адміністративний договір із питань реалізації спільних проектів, програм чи утримання комунальних підприємств. Саме це відповідає поняттю волеузгодження», закріпленому у відповідному законодавчому акті.
Водночас проблемним є розрізнення такого волеузгодження з узгодженням волі сторін, що виникає під час укладення інших видів договорів. Питання полягає в тому, наскільки вільними у своїх діях і рішеннях є органи місцевого самоврядування як стосовно самого рішення про укладення договору, так і стосовно досягнення згоди відносно його конкретних умов. Убачається, що свобода волі сторін адміністративного договору є дещо меншою, ніж у сторін цивільного договору. Обмеженням такої свободи є необхідність діяти задля оптимальної реалізації публічного інтересу. При цьому існує певна альтернативність можливої поведінки сторін залежно від того, як сторона в конкретний момент часу і в конкретних умовах розуміє оптимальне досягнення реалізації публічного інтересу.
Робиться висновок, що волеузгодження сторін адміністративного договору не суперечить конституційному принципу діяти в межах і на підставі законів і водночас не дорівнює принципу свободи договору
