Abstract:
Наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання організації справедливого судочинства. Автор убачає основним чинником, який надає даному питанню певності, неухильне дотримання національною правовою системою принципу правової визначеності як основного визначального показника справедливого суду. Водночас надзвичайно важливо належно й адекватно дотримуватися європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних
свобод, зокрема її статті 6, та робити відповідні посилання на практику Європейського суду з прав людини. Наголошується, що йдеться саме про «практику Суду» у загальному її значенні, тобто мають братися до уваги і належно
аналізуватися під час здійснення правосуддя не лише рішення щодо України, а й інші. Головне не суб’єктний склад учасників спору, а його зміст. У роботі приділено увагу аналізу дотримання вимог щодо справедливості судівництва під час винесення українським правозастосовним органом вердиктів в окремих цивільно-правових спорах. Зокрема, на практичних прикладах проілюстрована проблематика несвоєчасності судових процесів, а також неналежного дотримання принципу нескасування остаточних вердиктів національними судами. Автор підкреслює, що внаслідок такого нехтування демократичними засадами у сфері українського судівництва часто спостерігається довільне та суб’єктивне тлумачення європейського прецедентного права, що не додає суспільним відносинам правової певності. Прокоментована принципова позиція Європейського суду з прав людини з питання незмінності остаточних судових рішень, яка кардинально відрізняється від української. Європейський суд зазвичай уважає, що нове вирішення тих самих питань, що вже були вирішені, зводить нанівець закінчене раніше провадження, воно означає фактичне скасування раніше ухваленого остаточного рішення, отже, не відповідає принципу правової визначеності. Окремому дослідженню в науковій
праці піддано проблематику недотримання українськими судами правил про розумний строк розгляду справи. У цьому питанні показовою є позиція Європейського суду з прав людини, за якою не можна покладати відповідальність за невиправдане затягування процесу на сторону справи, за надмірну тривалість провадження зазвичай мусять відповідати державні органи, бо провадження повинно бути організовано таким чином, щоб воно було швидким і ефективним, що є завданням саме національних судів.
