Медіація чи мирова угода: особливості застосування при вирішенні спорів

Abstract

Стаття присвячена аналізу чинного законодавства та практичного досвіду застосування медіації та мирової угоди, їх ознак та правової природи, співвідношення в контексті ефективності використання, вивчення проблем, які виникають на практиці та пошуку шляхів їх вирішення. Встановлено, що процедура медіації має значні переваги порівняно із традиційним судовим розглядом справ. Цей інструмент є конфіденційним, економить час і кошти сторін, зберігає їхні взаємини і не накладає обмежень на можливість досягнення взаємовигідного рішення тощо. Незважаючи на ці переваги, медіація залишається недостатньо використовуваною в українському суспільстві. Необхідним є надання подальшого поштовху її розвитку, популяризації з метою підвищення рівня розуміння цієї процедури серед населення. Важливим є розроблення певних комунікаційних стратегій щодо медіації та представлення їх суспільству. Зазначено, що мирова угода та угода за результатами медіації не є тотожними поняттями. Принципова різниця полягає в тому, що мирова угода: може бути укладена в рамках відкритого судового провадження; має стосуватися лише прав та обов’язків сторін судового процесу; може бути оформлена за результатами вирішення правового спору; вихід за межі предмета судового спору допускається лише за певних умов; затверджується ухвалою суду, яка є виконавчим документом; суд має право відмовити в затвердженні мирової угоди. Зроблено висновок, що у разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про її затвердження може бути подата для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень. Зазначено, що внаслідок порівняння медіаційної і мирової угоди однією з основних відмінностей цих угод є те, що остання потребує затвердження її судом.