Сучасна парадигма імплементації норм Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод у кримінальне процесуальне законодавство України

Abstract

Статтю присвячено висвітленню засобів і способів державного регулювання телебачення в контексті забезпечення інформаційної безпеки в Україні. Обґрунтовано, що державне регулювання телебачення в Україні з урахуванням загроз національній інформаційній безпеці потребує особливого підходу з урахуванням напруженої військової та політичної обстановки. Встановлено, що державне регулювання в цій сфері здійснюється за допомогою правових та інституціональних засобів. Правовими засобами виступають нормативні заборони та обмеження, а інституціональними – створення суб’єктів, які здійснюють контроль за дотриманням телерадіоорганізаціями відповідних заборон та обмежень, а також наділених юрисдикційними повноваженнями для реагування на виявлені порушення (Національна рада з питань телебачення і радіомовлення), та суб’єктів, які реалізують активну державну політику у сфері телебачення через створення і поширення інформаційного контенту, спрямованого на протидію інформаційним загрозам (Національна суспільна телерадіокомпанія України та Мультимедійна платформа іномовлення України). Доведено, що завдання зазначених інституцій повністю вкладаються у програмні положення чинної Доктрини інформаційної безпеки України. Досліджено природу рішень Національної ради з питань телебачення і радіомовлення стосовно невідповідності телевізійного контенту вимогам законодавства України та Європейській конвенції про транскордонне телебачення. Зауважено, що подібне рішення не є нормативно-правовим актом, оскільки не містить правових норм, але не є й індивідуальним правовим актом, оскільки не містить владного припису, адресованого конкретним суб’єктам. Водночас зазначене рішення має правові наслідки, оскільки внаслідок його реалізації вводиться в дію заборона, що міститься в законі, та відбувається конкретизація й персоніфікація такої заборони. З урахуванням цієї особливості такі акти запропоновано умовно назвати адміністративними актами опосередкованого правозастосування. Окреслено проблематику державного регулювання у сфері супутникового та інтернет-телебачення. Зазначено, що адміністративні акти опосередкованого правозастосування не здатні охопити ці сфери, оскільки через технічні чи організаційні чинники неможливо налагодити ефективний контроль за протидією інформаційним загрозам. У цих сферах державне регулювання стикається з необхідністю поєднання суто правових інструментів з інструментами технічного характеру. При цьому якщо правові інструменти створюються досить легко з технологічного погляду, то технічні можливості блокування супутникових каналів чи відповідних інтернет-ресурсів досить обмежені. Встановлено, що суттєвою перешкодою здійснення контролю та блокування шкідливого з погляду національної безпеки інформаційного контенту є загроза використання важелів державного управління в політичних цілях (наприклад, для блокування інформаційних ресурсів політичної опозиції). У межах вирішення цієї проблеми необхідно створювати своєрідні правові «запобіжники», які б не давали можливості підміняти цілі забезпечення інформаційної безпеки як складника національної безпеки цілями боротьби з опозицією