http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4034 Правонаступник наукового журналу “Вісник Академії митної служби України. Серія: “Право” Mon, 13 Apr 2026 19:56:44 GMT 2026-04-13T19:56:44Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4067 Проблеми захисту прав підозрюваного, щодо якого застосовано незаконне затримання слідчим чи детективом без ухвали слідчого судді Нагорна, З. Д.; Нагорний, Б. В.; Nahorna, Z. D.; Nahornyi, B. V. У статті здійснюється аналіз законодавчо встановленої процедури оскарження незаконного затримання у кримінальному провадженні. На підставі аналізу положень Кримінального процесуального кодексу України, які встановлюють порядок затримання особи у кримінальному провадженні, визначено причини проблем, що існують у сучасній практиці захисту осіб від незаконного затримання. Розглянуто практичні проблеми, які виникають під час реалізації функції захисту у процесі затримання. На основі судової практики, а саме ухвал місцевих та апеляційних судів, здійснено аналіз підстав звернення захисників до суду зі скаргою на незаконне затримання. Крім того, у статті проаналізовано різні правові позиції стосовно застосування норм кримінального процесуального закону під час перегляду саме в касаційному порядку ухвал про відмову у відкритті провадження за скаргою, поданою в порядку ст. 206 КПК України на незаконне затримання особи. Визначено, що оскарження затримання фактично реалізується стороною під час досудового розслідування відповідно до ст. 206 Кримінального процесуального кодексу України або під час підготовчого провадження. Наведені пропозиції щодо законодавчого врегулювання процедури оскарження незаконного затримання. Досліджено механізм судового контролю за забезпеченням прав затриманого, який має гарантувати ці права у кримінальному провадженні й передбачати деякі процесуальні засоби. Визначено, що саме судовий контроль є універсальним засобом реалізації судом функції забезпечення прав і свобод особи та особливим способом здійснення правосуддя. Визначено особливості судового контролю: 1) ініціатором такого провадження є слідчий, прокурор; 2) процедура судового контролю детально регламентована в КПК України і завжди передує процесуальній дії, здійснення якої можливо лише в разі згоди судді, у цьому випадку – слідчого судді на обмеження конституційних прав особи. Wed, 09 Sep 2020 00:00:00 GMT http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4067 2020-09-09T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4066 Відповідальність за порушення валютного законодавства України: нові санкції Мякота, К. А.; Miakota, K. A. У даній статті автором проаналізовано відповідальність, що застосовується до учасників валютних правовідносин у зв’язку з порушенням валютного законодавства України. Проаналізовано позиції багатьох науковців щодо визначення поняття «відповідальність». Як наслідок, автор узагальнив погляди науковців, зупинившись на визначенні відповідальності, яке найбільш відповідає сучасним реаліям. У зв’язку з прийняттям Закону України «Про валюту і валютні операції» № 2473 VIII від 21.06.2018 р. було розгалужено систему нормативно-правових актів, яка існувала раніше, вказано, які нормативно-правові акти втратили чинність у зв’язку з прийняттям вказаного закону, оскільки відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про валюту і валютні операції» питання здійснення валютних операцій, основи валютного регулювання та нагляду регулюються виключно цим Законом. Визначено основних суб’єктів владних повноважень, що можуть застосовувати заходи впливу до учасників валютних правовідносин, та учасників валютних правовідносин, до яких можуть бути застосовані санкції. Проанавізовано санкції, що можуть бути застосовані до правопорушників, які передбачені Законом України «Про валюту і валютні операції», Кодексом України про адміністративні правопорушення. Також автором визначено санкції, що перестали діяти у зв’язку із прийняттям вказаного закону. У висновках автором проаналізовано та вказано, що обраний країною шлях лібералізації валютного законодавства України (у тому числі відповідальність за його порушення) вже запроваджено, але для його досконалої реалізації необхідно найскоріше ухвалити відповідні нормативно-правові акти НБУ. Саме від нормативно-правових актів НБУ і залежатиме реалізація положень Закону України «Про валюту і валютні операції». Wed, 09 Sep 2020 00:00:00 GMT http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4066 2020-09-09T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4065 Юридична особа як суб’єкт зверненнядо Європейського суду з прав людини Іваницький, А. М.; Ivanytskyi, A. M. Ця стаття присвячена юридичній особі як суб’єкту звернення до Європейського суду з прав людини. У статті досліджуються положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод щодо суб’єктного складу осіб, які мають право звертатись до Європейського суду з прав людини з індивідуальними заявами. Виокремлено, що окрім фізичних осіб та їхніх груп до Європейського суду з прав людини може звертатись і юридична особа. Однак для того щоб Європейський суд з прав людини прийняв індивідуальну заяву юридичної особи до свого провадження, вона має відповідати статусу неурядової організації. Встановлено, що положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не оперує таким поняттям, як юридична особа, а поняття неурядової організації не розкривається в її змісті. Проте практика Європейського суду з прав людини розширює розуміння та сутність положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і, поміж іншого, надає можливість змістовно наситити інтерпретацію поняття «неурядова організація». Було проаналізовано законодавство України та встановлено, що в залежності від порядку створення виділяються юридичні особи приватного та публічного права. Досліджено, що у практиці Європейського суду з прав людини переважно саме юридичні особи приватного права будуть визнаватись неурядовими організаціями, хоча юридичні особи публічного рава також будуть вважатися такими, що мають статус неурядових організацій, але за умови, що останні є абсолютно незалежними від волі держави, не виконуються функції державного управління та першочергово не були створенні для досягнення певних державно-публічних цілей. Проте дані випадки є виключенням із загального правила. Європейський суд з прав людини розрізняє та не ототожнює випадки, коли юридична особа виконує функції держави, уряду, владних повноважень (публічних функцій), та коли одним із засновників, акціонером, зокрема міноритарним, є держава, державні органи, адже така юридична особа не є автоматично представником державної влади, тобто не є державою. З’ясовано, що для Європейського суду з прав людини не є важливим той факт, що після подачі індивідуальної заяви юридична особа розпочала процедуру банкрутства, самоліквідації або навіть уже була припинена, він не буде закривати справу щодо розгляду заяви, поданої даною юридичною особою. Wed, 09 Sep 2020 00:00:00 GMT http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4065 2020-09-09T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4064 Пропаганда як злочин у рішеннях міжнародних кримінальних судів і трибуналів Коруц, У. З.; Koruts, U. Z. У статті обґрунтовано, що в сучасному світі пропаганда війни продовжує мати серйозний вплив на мир і безпеку людства в епоху демократії, і мало що дозволяє припустити, що в майбутньому її використання зменшиться. Автор відзначає, що науковцями проаналізовано дуже мало джерел міжнародного права, що забороняють пропаганду війни, тоді як правозахисники та неурядові організації приділяли мало уваги потенціалу, який вони представляють для реалізації мети миру. Досліджено, що в міжнародній правовій практиці є випадки, коли автори та безпосередні виконавці пропагандистських акцій притягувались до відповідальності за злочини проти людяності. У проаналізованих судових рішеннях акцентовано увагу, що пропаганда мала як посилюючий, так і стимулюючий ефект. Проаналізовано, зокрема, рішення у справі Нахімана, що вважається «найважливішим рішенням щодо законів про підбурювання в контексті міжнародного кримінального права після рішення Нюрнберзького трибуналу. Зауважено, що сучасні міжнародні кримінальні трибунали слідують прикладу військових трибуналів Другої світової війни. Однак поширеність пропаганди в судових рішеннях міжнародного кримінального судочинства часто не відповідає доказовій основі, представленій обвинуваченням у конкретних судових процесах, що ускладнює доведення причинності, причинно-наслідкового зв’язку пропаганди в ході таких судових процесів. У судових рішеннях акцентується увага на необхідності елементу actus reus – це вчинене особою протиправне вольове діяння (дія чи бездіяльність); щодо причинності, то сторона обвинувачення має довести, що дії особи були закономірною та безпосередньою причиною небезпечних наслідків. Автор зауважує, що притягнення до міжнародної відповідальності стало можливим лише після того, як було доведено причинно-наслідковий зв’язок (як, зокрема, у справі Нахімана між сюжетом RTLM та масовими вбивствами представників народності тутсі ополченцями, підбуреними на такі дії. Tue, 08 Sep 2020 00:00:00 GMT http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4064 2020-09-08T00:00:00Z