http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4342 Правонаступник наукового журналу “Вісник Академії митної служби України. Серія: “Право” 2026-04-17T13:45:21Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4361 Адміністративно-правове забезпечення прав осіб з особливими освітніми потребами та їх гарантії у сфері дошкільної освіти Ковбас, І. В.; Лис, О. Г.; Kovbas, I. V.; Lys, O. H. У статті досліджено адміністративно-правове забезпечення прав осіб особливими освітніми потребами в освітньому процесі через призму гарантій у сфері дошкільної освіти. Наголошено, що дошкільна освіта – цілісний процес, спрямований на забезпечення всебічного розвитку дитини дошкільного віку відповідно до її здібностей, індивідуальних, психічних та фізичних особливостей, культурних потреб; формування у дитини дошкільного віку моральних норм, набуття нею життєвого соціального досвіду. У даному випадку така освіта не спрямована на отримання дітьми знань, умінь та навичок. Головними завданнями дошкільної освіти є: збереження та зміцнення фізичного, психічного і духовного здоров’я дитини; виховання у дітей любові до України, шанобливого ставлення до родини, поваги до народних традицій і звичаїв, державної мови, регіональних мов або мов меншин та рідної мови, національних цінностей українського народу, цінностей інших націй і народів, свідомого ставлення до себе, оточення та довкілля; формування особистості дитини, розвиток її творчих здібностей, набуття нею соціального досвіду; виконання вимог базового компонента дошкільної освіти, забезпечення соціальної адаптації та готовності продовжувати освіту; здійснення соціально-педагогічного патронату сім’ї. На етапі дошкільної освіти найголовнішим чинником оцінки якості та ефективності проходження навчання у дошкільних навчальних закладах є здатність дітей до активної соціалізації, пристосування до дорослого життя, прищеплення основних суспільних та моральних цінносте. У процесі дослідження виокремлено три основні моделі створення освітніх умов для осіб з особливими освітніми потребами: навчання в спеціальних освітніх установах; навчання в освітніх установах загального призначення; реалізація обох можливостей (змішана модель). Перевагою першої моделі можна вважати досить високу якість освіти, а недоліком – низьку соціальну адаптацію випускників. Друга модель, навпаки, більшою мірою сприяє інтеграції в суспільство осіб з особливими освітніми потребами, але виникають труднощі в забезпеченні якості їх освіти в загальних умовах. Крім того, створення умов реалізації державних гарантій у правовій системі України слід визнавати ефективними тільки у разі узгодження із загальновизнаними принципами міжнародного права, включаючи норми ратифікованих міжнародних договорів (згідно ст. 9 Конституції України). Зроблено висновок про те, що Україна, будучи учасником міжнародних освітніх відносин, зобов'язується застосовувати всі залежні від неї заходи по найбільш повній реалізації права на освіту, створення відповідних соціально-е- кономічних умов, забезпечення правових гарантій загалом. З урахуванням викладених принципів Конституції України і міжнародних документів, що є складовою частиною вітчизняної правової системи, видається, що конституційне право на освіту осіб з особливими освітніми потребами має припускати забезпечення не тільки доступу до освіти (певних соціальних пільг при вступі до навчальних закладів), а й реальної доступності освіти (необхідних умов для ефективного навчання). При цьому мета навчання передбачає не тільки розвиток особистісного потенціалу, а й можливість надалі ефективно брати участь у суспільно-політичному житті. 2021-08-17T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4360 Вплив місця та порядку вчинення консулом нотаріальної дії на розмір консульського збору: актуальні питання Фурса, Є. Є.; Fursa, Ye. Ye. У статті розкривається одне із загальних правил вчинення нотаріальних дій консулом – місце вчинення нотаріальної дії та проблеми, які виникають на практиці щодо визначення такого місця з урахуванням різних видів нотаріальних проваджень, зокрема щодо забезпечення доказів, спадкування тощо, а також правило оплати за вчинення нотаріальної дії консулом. Із цією метою автором проаналізований Консульський статут України та Положення про порядок учинення нотаріальних дій у дипломатичних представництвах та консульських установах України, Віденську конвенцію про консульські зносини та наукові праці вчених, що надало йому можливість установити деякі суперечності між цими актами щодо визначення місця вчинення нотаріальних дій консулам та необхідності доповнити ці акти нормами чи внести зміни в існуючі з метою уточнення чи розширення місця вчинення нотаріальної дії з урахуванням її специфіки та територіального критерію. Автором проаналізовано деякі види нотаріальних дій та звернено увагу на те, що в законі по деяких із них чітко встановлено місце вчинення нотаріальної дії. Але консул під час учинення тих дій, які належать до його компетенції, має враховувати як предметний, так і територіальний критерії, норми іноземного права країни перебування та міжнародних договорів. Особливо це має істотне значення у провадженнях при забезпечені доказів, спадкуванні нерухомого майна, яке належало спадкодавцеві та знаходиться на території різних країн. Цікавими для аналізу є такі нотаріальні дії, як вчинення виконавчого напису на зобов’язаннях, передача в депозит грошових сум та цінних паперів. Щоб показати специфіку вчинення таких нотаріальних дій, автор звернувся до аналізу Договору про правову допомогу та правові відносини між Україною та Республікою Польща в цивільних і кримінальних справах. Адже саме така специфіка вчинення нотаріальної дії, а зокрема і місце її вчинення, істотно впливають на розмір консульського збору. 2021-08-17T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4359 Розвиток практики правонаступництва держав щодо відповідальності Маілунц, К. Е.; Mailunts, K. E. У статті проаналізовано еволюцію практики правонаступництва держав, а також дається огляд прецедентного права, коли суд прямо або побічно посилався на концепцію правонаступництва держав щодо відповідальності. У статті досліджено природу проблеми правонаступництва держав щодо відповідальності, розглядаються приклади державної практики, рішення міжнародних і національних судів, на яких ґрунтується такий аналіз. У роботі стверджується, що традиційний погляд на відсутність правонаступництва відповідальності не відповідає сучасному розвитку теорії та практики міжнародного права. Традиційна доктрина відсутності правонаступництва щодо відповідальності не має необхідного практичного і теоретичного обґрунтування, щоб її можна було прийняти як звичаєву норму міжнародного права. Обґрунтовуючи принцип відсутності правонаступництва щодо відповідальності, вчені спиралися на традиційні джерела міжнародного права, однак більш ретельний аналіз цих джерел показує, що покладатися на них недоречно і що найостанніші й переконливі прецеденти підтверджують визнання презумпції відповідальності держави-правонаступника як звичаєвої норми міжнародного права. У зв’язку з цим обґрунтовано формування принципу презумпції правонаступництва відповідальності. Презумпція правонаступництва відповідальності знаходить суттєву підтримку в широкому спектрі загальних принципів міжнародного і внутрішньодержавного права. Вважаємо, що встановлення такої презумпції правонаступництва відповідальності дасть міжнародній спільноті можливість виправити помилки минулого та сприятиме прогресивному розвитку міжнародного права. 2021-08-16T00:00:00Z http://biblio.umsf.dp.ua/xmlui/handle/123456789/4358 Актуальні питання захисту персональних даних: вітчизняний та міжнародний досвід Легка, О. В.; Lehka, О. V. Статтю присвячено розгляду позитивного міжнародного досвіду щодо законотворчої діяльності з питань захисту персональних даних. Визначено, що серед негативних наслідків упровадження інформаційно-телекомунікаційних технологій у різних сферах суспільного життя є порушення життєво важливих прав людини, що проявляється в незаконному зборі, використанні й поширенні персональних даних, у тому числі в мережі Інтернет. Констатовано, що наразі система правового забезпечення інформаційної сфери в Україні не повною мірою відповідає змінам у змісті суспільних відносин, що сталися або відбуваються. Аналіз інформаційного законодавства, сформованого за останні два десятиліття, свідчить про його фрагментарність і неповноту, наявність дублювань і протиріч в окремих нормативно-правових актах, невідповідність сучасним вимогам розвитку інформаційної сфери. Проаналізовано основні норми міжнародних та вітчизняних нормативно-правових документів, які регулюють питання захисту персональних даних. Досліджено основні нововведення Загального регламенту про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільне переміщення таких даних (GDPR), положення про екстратериторіальність дії GDPR у контексті можливості його застосування щодо фізичних та юридичних осіб України, місце «права бути забутим» (основні правові акти, які регламентують даний напрям, рішення ЄСПЛ у справі Маріо Костехи Гонсалеса). Розкрито особливості відповідальності за порушення законодавства у сфері захисту персональних даних, наведено приклади порушень у даному напрямі. Окреслено причини невідповідності інформаційного законодавства України вимогам сучасності. Теоретично обґрунтовано, що наразі Україна перебуває на етапі становлення національної свідомості, що надає особливого значення відповідному існуючим умовам правовому регулюванню сфери інформаційних відносин. Одним із головних завдань держави на такому етапі розвитку є визначення напрямів правового регулювання та створення правових гарантій, необхідних для самореалізації суб’єктів в інформаційній сфері. Надано пропозиції щодо основних шляхів адаптації вітчизняного законодавства про захист персональних даних до міжнародних стандартів. 2021-08-16T00:00:00Z