Адміністративно-правовий механізм організації підприємницької діяльності

Abstract

У статті досліджено особливості адміністративно-правового механізму організації підприємницької діяльності в Україні. Зазначено, що підприємницька діяльність характеризується як система господарювання, де основним суб’єктом виступає підприємець. Констатовано, що підприємець пов’язує матеріальні і людські ресурси, організовує і управляє процесом повторного виробництва і в результаті отримує прибуток. Наголошено, що в українському законодавстві є необхідні норми, що регулюють підприємницьку діяльність. Однак законодавча база поширюється поки ще не на весь обсяг складних підприємницьких відносин і є далекою від досконалості. Крім того, важливо забезпечити правильне і неухильне дотримання законів та інших нормативно-правових актів. Доведено, що адміністративно-правовий контроль за додержанням законодавства підприємцями здійснюють компетентні органи виконавчої влади, а також інші органи, наділені державно-владними повноваженнями. До них відносяться органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання. Ці суб’єкти діють переважно адміністративно-правовими методами. Аргументовано, що публічно-правова організація підприємництва може розумітися досить широко: так, вона може включати в себе встановлення організаційних форм діяльності (статусних та договірних, статичне регулювання), а також включати систему публічних органів, які здійснюють контроль, та систему форм і методів публічно-правової організації підприємництва, що включають, наприклад, ліцензування, технічне регулювання, валютне регулювання, систему державної реєстрації осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність тощо (динамічне регулювання). Виділено моделі розуміння меж публічно-правової організації підприємництва: відповідно до теорії свободи підприємництва необхідно максимальне обмеження державного втручання в економіку: держава повинна впливати на економічний розвиток лише непрямими методами, гарантуючи недоторканність приватної власності і прибутків, дотримання правил конкуренції тощо; відповідно до теорії регульованого ринку держава повинна самостійно ініціативним чином регулювати макроекономічні процеси, застосовуючи при необхідності прямі обмеження. Зазначене вище дозволяє дійти висновку про те, що межі публічно-правової організації підприємництва повинні визначатися за обмежувальним критерієм – виключно в цілях захисту прав та інтересів інших осіб. Зроблено висновок, що втілення конституційних гарантій свободи підприємницької діяльності в законодавчому матеріалі і правозастосовній практиці не завжди є вільним від певної інерції, спрямованої на необґрунтоване адміністративно-правове обмеження свободи підприємницької діяльності; недосконалість законодавчого і підзаконного нормативного матеріалу може створювати невизначеність в адміністративно-правовому регулюванні підприємницької діяльності, що є неприпустимим і має бути усунуто.